У 2013 році відбувся перший конкурс авторських літературних творів у жанрі гумористична мініатюра «А ВАСИЛЯ КУПАЛА». Переможцями стали твори: «Доносчик и Дятел» Сергія Зінченка (м. Кривий Ріг), «Підженився» Олени Миклащук (Хмельницька область), «Токсикоз» Марини Єщенко (Полтавська область). З 1 грудня 2013 року стартує другий конкурс, запрошуються всі автори, хто працює у гумористичних жанрах.
Зінченко Сергій Леонідович
Доносчик и Дятел
(Басня)
В который раз состряпав докладную,
Доносчик отдохнуть решил втихую
Вдали от шума городского, в том саду,
Где Дятел придавался лишь труду.
Об отдыхе порою размышляя,
Тот все стучал, стучал, его не зная….
- Послушай, птица, ты мне – словно брат,
Нас «стукачами» называет стар и млад.
Ты все по дереву стучишь для пользы дела,
А я - чтоб власть авторитет имела,
Чтоб все (вплоть до последнего бомжа)
Не смели этой власти возражать. -
Так говорил Доносчик, будто знал,
Что Дятел никогда не возражал
Ни власти, ни подвластным молодцам,
Что по дворам шныряли тут и там,
Пытаясь что-то новое узнать
О тех, кто собирался бунтовать.
Но Дятлу надоело лишь молчать
И без конца стучать, стучать, стучать…
И он ответил веско «стукачу»:
- Я добываю корм. Вот и стучу.
А ты питаешься за счет других,
Лишенных благ по фактам докладных:
То премий, то зарплаты, то работы,
А кто и вовсе с жизнью сводит счеты.
Не брат ты, а присоска из москитов
В почете у таких же паразитов!
_________
Трудяги-дятлы, больше не молчите
И именем высоким дорожите,
А то возьмут в союзники вас, сущих,
Козявки из числа кровососущих.
Миклащук Олена Володимирівна
Підженився
Якось в модному журналі
Оголошення було,
Що одній тендітній кралі
У віддалене село
Дуже треба чоловіка
Лиш на сім коротких днів.
І P.S. щоб не каліка,
Щоб хотів, і щоб умів.
Посміхнувся, як хлопчисько:
Ото бабі припекло.
Раз нема нікого близько,
Мабуть, спилося село.
Подивився на дружину:
Криві ноги, грудь висить,
І живіт, мов жде дитину.
А як спить, то ще й хропить.
Косі очі, вставні зуби,
І язик, мов помело.
Як я вів її до шлюбу?
Мабуть розум відняло.
Та мене глядить гарненько,
Тяжких сумок не ношу.
І наварено смачненько.
Дасть сто грам, як попрошу.
Часто заглядає в очі.
Життя в місті, то добро!
Та спросонку серед ночі
Коле біс попід ребро.
Що подумав я, втрачаю,
Як поїду все ж туди.
Кращого в житті случаю,
Ти, Іване, вже не жди.
Добре там: грошей не треба,
Усе свіже, все своє.
Манна падає із неба:
Лиш подумав все вже є.
Кликнув тещу я і жінку,
Мовив їм такі слова.
Досить з мене відпочинку,
Бо болить вже голова.
Мужики всі їздять в Київ,
Страх, яке гребуть бабло.
Може й там сьорбну помиїв…
Їду! Щоб там не було.
Спакували їжу в сумку,
Теща грошенят дала.
Я ж купив в аптеці … гумку.
Найдешевшу…для села.
Взяв вино і шоколадку,
На квиток в труси відклав.
Вдів костюма і краватку,
Що тихцем від жінки взяв.
… Стріла Люся на вокзалі:
Груди розмір десь під три,
Руки-ноги в ідеалі…
Я бігом вручив дари,
Проковтнув нарешті слину.
Блатанув—узяв таксі.
І в радянськую машину
На руках ніс—заздріть всі.
Ох трусилися колінка,
І крутилась голова.
Не вернуся вже до жінки.
Будь вона сто літ …жива.
Пригорнув і кажу «Мила,
Щось смачненьке б’є у ніс»
А вона: «Я не варила,
Доїдай все, що приніс».
Сів, цукерки наминаю
І засьорбую вином.
Уявляю: обіймаю
І цілую перед сном.
Ніч настала, вимив ноги.
Від бажання весь тремчу.
А вона: «Спочинь з дороги.
Я у сінях намощу»
І еротика і порно—
Все було в моєму сні.
Всі продюсери на чорно
Певно заздрили б мені.
Та я й сам не додивився
Той омріяний фінал.
Бо набатом прокотився
Від будильника сигнал.
«Прокидайся! Час вставати,
Нам вже порати пора.
Ото звикли в місті спати!
А в селі—тут чорта з два.
Господарство маю гарне:
Три корови, три свині,
Два коня стоять у стайні—
Все це плаває в гімні.
Скоро вже город орати,
А гноярка ще лежить.
Тож бери мерщій лопату.
Маєш день—перевозить.»
А сама, радянська жінка,
Вивела з хліва коня…
Гній кидаю на віз стрімко,
А вона ще й підганя:
«Що ж то в вечері вже буде,
Як у ліжко ми підем?
Що, лише торкнеш за груди,
І вже все? Кінець? Едем?»
Ну вже й вечір, слава Богу,
Я до хати не доліз.
Не помивши руки-ноги,
Завалився спати в віз.
Будить знов—пора вставати,
(Ще й заснути я не встиг),
Гній потрібно розкидати,
А сама у ліжко плиг…
Цілий день трусив я вила,
Аж трусилась голова.
За це Люся похвалила,
Мовивши такі слова:
«Ти Іване, молодчина,
Гарно брав усе на пуп,
Тож для тебе є хлібина,
Цибулина, й добрий суп.»
Їсти сів—трясуться руки,
Сперсь на стіл і так заснув.
Що хотів нарешті злуки,
Від утоми позабув.
«Гей, вставай! Ти спиш ще досі?
Уже ореться город.
Набирай картоплю в льосі,
Посаджу десь сорок сот.»
Ледве-ледве зліз із ліжка,
Кожна кісточка болить…
А моя у місті жінка
Досі спить. Ще досі спить!
Третій день лиш хліб і сало
На сніданок і обід.
Бачу я: мало-помало
Осувається живіт.
Виніс з льоху і в наметі
Все «Престижем» покропив.
З того часу в туалеті
Троє суток я прожив.
Тільки вийшов—Люська радо:
«Бачу гарно відпочив.
Зараз поженемо стадо…»
Задню швидко я включив,
Узяв торбу і тікати.
Дожене? Не дожене?
Краще буду сам я спати,
Як дружина прожене.
…Жінка кинулась до мене:
«Де, бугай, ти досі був?
Що худющий, аж зелений
І обдертенький прибув?».
Аж розплакався: «Кохана,
Не кричи. Тихенько. Ша.
Це хазяїна охрана
Залишила без гроша.
Щоб дістатися до дому
В найми я в село пристав.
В поті тяжкому, липкому
На дорогу заробляв.
Не дивись, бо совість чиста:
Я в селі ні з ким ні-ні.
Свідок матінка пречиста
І святі, що на стіні.»
Жінка посміхнулась мило
І додому прийняла.
Як вже в штанях заломило,
Коли ніжно обняла.
Дала їсти, дала пити,
Ще налила тридцять грам.
Скільки буду в світі жити,
Свою жінку не віддам.
І ще хочу пояснити
Мужикам, щоб не було,
Якщо хочте підженитись,
То не їдьте у село.
Візьміть сотню, візьміть другу,
Впевнено у місто йдіть.
Там стоять такі подруги,
На годинку підзніміть…
Як підчепите заразу,
То ще проживете.
А в селі, повірте, зразу
Ноги протягнете.
Єщенко Марина Юріївна
Токсикоз
У наших з Петром стосунках я була чоловіком. Напевно, сама у всьому винна. Але що тепер зробиш?
Познайомилися на дні народження у спільного друга. Я сиділа навпроти і спостерігала, як Петро сором’язливо відмовляється від вина. «Ось він – ідеал мого чоловіка!» – подумалося в нетверезій голові, і я залпом випила за обох. Розібрало швидко, тому зовсім не здивувалася, коли перехилилася через стіл і кивнула: «Давай вийдемо, поговоримо». Петро – мій тверезий ідеал чоловіка – почервонів, але у коридор вийшов.
– Малий, ти мені сподобався, давай куди-небудь сходимо на тижні?
– Та в мене випускні іспити розпочинаються… – прошепотів невпевнено.
– Ой, які там іспити! Знаю я вашу проблему, студенти! Не печалься, я заплачу. За обох.
На тверезу голову ніяк не вдавалося зрозуміти, як могла таке ляпнути, тим паче, що зарплату мала невелику і ще й віддавала половину за житло. Та відступати назад не хотілося – уже всім подружкам розповіла про майбутнє побачення. Зішкребла усі гроші і пішла.
– Не вертайся без віника! То не хлопець, якщо прийде без квітів! – гукали дівчата з вікна кухні, і я всю дорогу думала про цей клятий віник.
Щойно його побачила біля кінотеатру, так подих і перехопило. У нього вистачило нахабства білозубо посміхатися на кожне моє слово і погляд, а в мене – купити квитки на місця для поцілунків. Доки він захоплено роздивлявся на криваве місиво на екрані і закривав оченята, коли відсоток крові перевищував допустиму норму, я лежала на диванчику і мізкувала лиш про одне: що ж то з віником зробити…
– Слухай, мені потрібен віник! – випалила, переступивши поріг цього злощасного кінотеатру і вдихнувши ковток свіжого повітря, – Сказали дівчата, щоб без віника не поверталася!
– Я цей район погано знаю, – так по-чоловічому розпочав мій Петро, – але на будь-якому ринку мають продаватися.
І ми подалися в пошуках ринку. Знайшли швидко – і почалося. Шукали клятого віника. Скільки гарних квітів навколо, а віника – жодного! Вже почала злитися на себе за цей невдалий жарт, але ось Петро подав голос:
– Темніти починає… Мені до гуртожитку повертатися небезпечними вуличками. Може, розійдемося вже?..
– Та ти що, Петре, я ж проведу! – крізь зуби процідила, але… повела.
Біля гуртожитку ми довго не могли розпрощатися, він усе розповідав, як йому сподобався фільм, тож я стояла і захоплено це слухала. Та ось, нарешті, годинник пробив одинадцяту, вийшла брава вахтерка і загнала всіх, зокрема і мого Петра. Я позіхнула і пішла на маршрутку. І де взялася бабка з цим останнім букетом троянд? Мов виросла переді мною, не встигла я і п’яти кроків зробити від гуртожитку.
– Останній! Купи, внучечко, щоб не пропадав!
І я купила. Ось тобі, маєш віник, є з чим додому вертатися! Не соромно вже? А ті кляті трояндові колючки в серце вп’ялися, і я побігла назад.
– ПЕТРО!!!!!!! – горланила скільки сили.
Вахтерка не змогла мене вгомонити, тому за п'ятнадцять хвилин привели Петра. Він вийшов у такій смішнючій піжамі, що в мене аж сльози на очі виступили – ось воно дівоче щастя.
– Постав у вазу! І налий воду! – встромила гордо йому в руки і побрела геть.
– У мене немає вази… А води скільки? – лише й встиг сказати, як брава вахтерка зачинила двері.
Я поїхала додому на таксі. На останні гроші.
… Коли запропонувала зустрічатися – не відмовився, коли жити разом – теж. Підказувало мені щось, що самій доведеться тягнути все, але кохання – велика річ…
А Петро у мене мрійник. Романтик і мрійник. Постійно хоче взяти мене заміж. Мріє про велике гучне весілля, щоб я така у білому платті покрасувалася перед усіма його родичами і друзями, а він у костюмі.
Отак буває приходжу з роботи ввечері втомлена, несу в руках босоніжки – набійка вилетіла – а мій Петро вибігає з кухні у фартушку і замість «привіт» починає:
– А давай живу музику, в етностилі? Українську таку!!! Як тобі?! – і тішиться, мов дитина. Бачу вже: пироги пече – весь у тісті.
– З чим пироги?
– З вишнями!
– А чому на фартуху нема?
– Я ще не клав…
– То хто ж кладе вишні після того, як тісто спечеться! – гримаю, і Петро забігає в кухню, бо починає смердіти горілим. А я йду в кімнату. Маю кілька хвилин віддихатись перед тривалою дискусією про живу музику.
А в усьому винна його мама. Ця чудова жінка переконала свого любого синочка, що треба терміново одружуватися, бо це я з ним панькаюся, доки мені двадцять сім, а йому двадцять чотири, а як йому стане двадцять сім, я собі молодшого знайду. Переживає мій малий з цього приводу… Але яке в біса весілля!!! Як пояснити його матусі – чудовій жінці – що ми не маємо свого житла, що якщо я зв’яжу себе з ним зараз, з його мізерною зарплатою, мені ніхто не дасть кредит на квартиру, а я до цього так довго ішла… Я не готова до сім’ї, до народження дітей… Я ще багато до чого не готова!.. З Петром.
– У мене таке враження, що ти всю свою зарплату витрачаєш на оранжерею! – закипаю. Весь балкон захарастив. Хазяїн терпить, бо я п’ятий рік у нього живу, але сусіди знизу скаржаться, заливає мій Петро їх мінеральними добривами. – От виставлю тебе за двері з ними і куди підеш?!
Петро відразу стає слухняний і лиш кліпає оченятами. Бачить, що злюся, і таки говорить:
– В бібліотеку. Якщо виженеш…
Та куди ж я його вижену?!! Але як тільки його взяли в бібліографічний відділ наукової бібліотеки?! З його то юридичною освітою. Червоним дипломом. Носить папери на підписи в міністерство та по воду бігає у бювет… Чим його ще можна зайняти? Здається, нічим. Роботу з меншою зарплатою годі було знайти.
Я за кілька років спільного життя намозоленим шляхом добралася до посади головного бухгалтера в будівельній фірмі, і тепер мала не лише велику зарплату і купу роботи вдома в позаробочий час, але й безсоння і слабку нервову систему.
– Може, кидай ти цю роботу! – каже Петро в момент пристрасті, – Я тебе любитиму і простим бухгалтером….
Простим бібліографом ти мене любитимеш! Це тобі – не мені – живої музики на моїх похоронах бракує…
Останнім часом так усе пішло на краще: мені зарплату підвищили за працелюбність і стресостійкість, директор дозволив взяти квартиру в новобудові – щойно в експлуатацію здали – під нульові відсотки (нечувана щедрість!) взамін на трудовий контракт на десять років. Такого працівника як я їм годі знайти…. Думала, прийду додому, обговорю зі своїм малим… А він ножа у пазусі носить! Заміж мене взяти надумав!.. І куди ж тут уже відвертишся…
Три тижні, собака, відмовляв мені в близькості… То голова у нього боліла, то перемерз, коли в черзі за водою в бювет стояв, то «Тобі треба виспатися, щоб важливі рішення приймати!..» говорив… Думала, турбується… Аж дивлюся, а останні три ночі крутиться мій Петрусь, місця собі не знаходить, все тихенько вислизає з ліжка і кудись зникає. Мені що – встаю і прокрадаюся за ним. А він забився в туалет і… блює. Нудить його, бачте! Витираю сльози і йду в його бісову оранжерею. В етностилі кажеш, живу музику? Треба вже, мабуть, змиритися, що настав час, коли таки візьме мене заміж. Відступати уже нікуди! Знаю я, що провіщає цей його клятий токсикоз!!!
Write a comment
rytuał miłosny (Monday, 10 April 2017 18:38)
rytuał miłosny
rytuał miłosny (Monday, 10 April 2017 23:49)
rytuał miłosny
Malegra FXT Plus (Thursday, 13 July 2017 16:50)
Viagra 200mg
Silvitra (Friday, 14 July 2017 20:11)
Viagra Extra Dosage
levitra (Saturday, 12 August 2017 23:32)
купить виагру
levitra (Saturday, 12 August 2017 23:58)
anal double penetration
anal sex (Thursday, 04 January 2018 14:37)
cum