Переможці 2013 "А Василя Купала"

У 2013 році відбувся перший конкурс авторських літературних творів у жанрі гумористична мініатюра «А ВАСИЛЯ КУПАЛА». Переможцями стали твори:  «Доносчик и Дятел» Сергія Зінченка (м. Кривий Ріг), «Підженився» Олени Миклащук (Хмельницька область), «Токсикоз» Марини Єщенко (Полтавська область).  З 1 грудня 2013 року стартує другий конкурс, запрошуються всі автори,  хто працює у гумористичних жанрах. 

 

Зінченко Сергій Леонідович                                         

Доносчик и Дятел

                                                               (Басня)

В который раз состряпав докладную,

Доносчик отдохнуть решил втихую

Вдали от шума городского, в том саду,

Где Дятел придавался лишь труду.

Об отдыхе порою размышляя,

Тот все стучал, стучал, его не зная….

- Послушай, птица, ты мне – словно брат,

Нас «стукачами» называет стар и млад.

Ты все по дереву стучишь для пользы дела,

А я - чтоб власть авторитет имела,

Чтоб все (вплоть до последнего бомжа)

Не смели этой власти возражать. -

Так говорил Доносчик, будто знал,

Что Дятел никогда не возражал

Ни власти, ни подвластным молодцам,

Что по дворам шныряли тут и там,

Пытаясь что-то новое узнать

О тех, кто собирался бунтовать.

Но Дятлу надоело лишь молчать

И без конца стучать, стучать, стучать…

И он ответил веско «стукачу»:

- Я добываю корм. Вот и стучу.

А ты питаешься за счет других,

Лишенных благ по фактам докладных:

То премий, то зарплаты, то работы,

А кто и вовсе с жизнью сводит счеты.

Не брат ты, а присоска из москитов

В почете у таких же паразитов!

                   _________

Трудяги-дятлы,  больше не молчите

И именем высоким дорожите,

А то возьмут в союзники вас, сущих,

Козявки из числа кровососущих.

 

 

Миклащук Олена Володимирівна

Підженився

Якось в модному журналі

Оголошення було,

Що одній тендітній кралі

У віддалене село

Дуже треба чоловіка

Лиш на сім коротких днів.

І P.S. щоб не каліка,

Щоб хотів, і щоб умів.

Посміхнувся, як хлопчисько:

Ото бабі припекло.

Раз нема нікого близько,

Мабуть, спилося село.

Подивився на дружину:

Криві ноги,  грудь висить,

І живіт, мов жде дитину.

А як спить, то ще й хропить.

Косі очі, вставні зуби,

І язик, мов помело.

Як я вів її до шлюбу?

Мабуть розум відняло.

Та мене глядить гарненько,

Тяжких сумок не ношу.

І наварено  смачненько.

Дасть сто грам, як попрошу.

Часто заглядає в очі.

Життя в місті, то добро!

Та спросонку серед ночі

Коле біс попід  ребро.

Що подумав я, втрачаю,

Як поїду все ж туди.

Кращого в житті случаю,

Ти, Іване, вже не жди.

Добре там: грошей не треба,

Усе свіже, все своє.

Манна падає із неба:

Лиш подумав все вже є.

Кликнув тещу я і жінку,

Мовив їм такі слова.

Досить з мене відпочинку,

Бо болить вже голова.

Мужики всі їздять в Київ,

Страх, яке гребуть бабло.

Може й там сьорбну помиїв…

Їду! Щоб там не було.

Спакували їжу в сумку,

Теща грошенят дала.

Я ж купив в аптеці … гумку.

Найдешевшу…для села.

Взяв вино і шоколадку,

На квиток  в труси відклав.

Вдів костюма і краватку,

Що тихцем від жінки взяв.

 

… Стріла Люся на вокзалі:

Груди розмір десь під три,

Руки-ноги в ідеалі…

Я бігом вручив дари,

Проковтнув нарешті слину.

Блатанув—узяв таксі.

І в радянськую машину

На руках ніс—заздріть всі.

Ох трусилися колінка,

І крутилась голова.

Не вернуся вже  до жінки.

Будь вона сто літ …жива.

Пригорнув і кажу «Мила,

Щось смачненьке б’є у ніс»

А вона: «Я не варила,

Доїдай все, що приніс».

Сів, цукерки наминаю

І засьорбую вином.

Уявляю: обіймаю

І цілую перед сном.

Ніч настала, вимив ноги.

Від бажання весь тремчу.

А вона: «Спочинь з дороги.

Я у сінях намощу»

І еротика і порно—

Все було в моєму сні.

Всі продюсери на чорно

Певно заздрили б  мені.

Та я й сам не додивився

Той омріяний фінал.

Бо набатом прокотився

Від будильника сигнал.

 «Прокидайся! Час вставати,

Нам вже порати пора.

Ото звикли в місті спати!

А в селі—тут чорта з два.

Господарство маю гарне:

Три корови, три свині,

Два коня стоять у стайні—

Все це плаває в гімні.

Скоро вже город орати,

А гноярка ще лежить.

Тож бери мерщій лопату.

Маєш день—перевозить.»

А сама, радянська жінка,

Вивела з хліва коня…

Гній кидаю на віз стрімко,

А вона ще й підганя:

«Що ж то в вечері вже буде,

Як  у ліжко ми підем?

Що, лише торкнеш за груди,

І вже все? Кінець? Едем?»

Ну вже й вечір, слава Богу,

Я до хати не доліз.

Не помивши руки-ноги,

Завалився спати в віз.

Будить знов—пора вставати,

(Ще й заснути я не встиг),

Гній потрібно розкидати,

А сама у ліжко плиг…

Цілий день трусив я вила,

Аж трусилась голова.

За це Люся похвалила,

Мовивши такі слова:

«Ти Іване, молодчина,

Гарно брав усе на пуп,

Тож для тебе є хлібина,

Цибулина, й добрий суп.»

Їсти сів—трясуться руки,

Сперсь на стіл і так заснув.

Що хотів нарешті злуки,

Від утоми позабув.

«Гей, вставай! Ти спиш ще досі?

Уже ореться город.

Набирай картоплю в льосі,

Посаджу десь сорок сот.»

Ледве-ледве зліз із ліжка,

Кожна кісточка болить…

А моя у місті жінка

Досі спить. Ще досі спить!

Третій день лиш хліб і сало

На сніданок і обід.

Бачу я: мало-помало

Осувається живіт.

Виніс з льоху і в наметі

Все «Престижем» покропив.

З того часу в туалеті

Троє суток я прожив.

Тільки вийшов—Люська  радо:

«Бачу гарно відпочив.

Зараз поженемо стадо…»

Задню швидко я включив,

Узяв торбу і тікати.

Дожене? Не дожене?

Краще буду сам я спати,

Як дружина прожене.

 

…Жінка кинулась до мене:

«Де, бугай, ти досі був?

Що худющий, аж зелений

І обдертенький прибув?».

Аж розплакався: «Кохана,

Не кричи. Тихенько. Ша.

Це хазяїна охрана

Залишила без гроша.

Щоб дістатися до дому

В найми я в село пристав.

В поті тяжкому, липкому

На дорогу заробляв.

Не дивись, бо совість чиста:

Я  в селі ні з ким ні-ні.

Свідок матінка пречиста

І святі, що на стіні.»

Жінка посміхнулась мило

І додому прийняла.

Як вже в штанях заломило,

Коли ніжно обняла.

Дала їсти, дала пити,

Ще налила тридцять грам.

Скільки буду в світі жити,

Свою жінку не віддам.

І ще хочу пояснити

Мужикам, щоб не було,

Якщо хочте підженитись,

То не їдьте у село.

Візьміть сотню, візьміть другу,

Впевнено у місто йдіть.

Там стоять такі подруги,

На годинку підзніміть…

Як підчепите заразу,

То ще проживете.

А в селі, повірте, зразу

Ноги протягнете.

 

 

Єщенко Марина Юріївна

Токсикоз

У наших з Петром стосунках я була чоловіком. Напевно, сама у всьому винна. Але що тепер зробиш?

Познайомилися на дні народження у спільного друга. Я сиділа навпроти і спостерігала, як Петро сором’язливо відмовляється від вина. «Ось він – ідеал мого чоловіка!» – подумалося в нетверезій голові, і я залпом випила за обох. Розібрало швидко, тому зовсім не здивувалася, коли перехилилася через стіл і кивнула: «Давай вийдемо, поговоримо». Петро – мій тверезий ідеал чоловіка – почервонів, але у коридор вийшов.

– Малий, ти мені сподобався, давай куди-небудь сходимо на тижні?

– Та в мене випускні іспити розпочинаються… – прошепотів невпевнено.

– Ой, які там іспити! Знаю я вашу проблему, студенти! Не печалься, я заплачу. За обох.

На тверезу голову ніяк не вдавалося зрозуміти, як могла таке ляпнути, тим паче, що зарплату мала невелику і ще й віддавала половину за житло. Та відступати назад не хотілося – уже всім подружкам розповіла про майбутнє побачення. Зішкребла усі гроші і пішла.

– Не вертайся без віника! То не хлопець, якщо прийде без квітів! – гукали дівчата з вікна кухні, і я всю дорогу думала про цей клятий віник.

Щойно його побачила біля кінотеатру, так подих і перехопило. У нього вистачило нахабства білозубо посміхатися на кожне моє слово і погляд, а в мене – купити квитки на місця для поцілунків. Доки він захоплено роздивлявся на криваве місиво на екрані і закривав оченята, коли відсоток крові перевищував допустиму норму, я лежала на диванчику і мізкувала лиш про одне: що ж то з віником зробити…

– Слухай, мені потрібен віник! – випалила, переступивши поріг цього злощасного кінотеатру і вдихнувши ковток свіжого повітря, – Сказали дівчата, щоб без віника не поверталася!

– Я цей район погано знаю, – так по-чоловічому розпочав мій Петро, – але на будь-якому ринку мають продаватися.

І ми подалися в пошуках ринку. Знайшли швидко – і почалося. Шукали клятого віника. Скільки гарних квітів навколо, а віника – жодного! Вже почала злитися на себе за цей невдалий жарт, але ось Петро подав голос:

– Темніти починає… Мені до гуртожитку повертатися небезпечними вуличками. Може, розійдемося вже?..

– Та ти що, Петре, я ж проведу! – крізь зуби процідила, але… повела.

Біля гуртожитку ми довго не могли розпрощатися, він усе розповідав, як йому сподобався фільм, тож я стояла і захоплено це слухала. Та ось, нарешті, годинник пробив одинадцяту, вийшла брава вахтерка і загнала всіх, зокрема і мого Петра. Я позіхнула і пішла на маршрутку. І де взялася бабка з цим останнім букетом троянд? Мов виросла переді мною, не встигла я і п’яти кроків зробити від гуртожитку.

– Останній! Купи, внучечко, щоб не пропадав!

І я купила. Ось тобі, маєш віник, є з чим додому вертатися! Не соромно вже? А ті кляті трояндові колючки в серце вп’ялися, і я побігла назад.

– ПЕТРО!!!!!!! – горланила скільки сили.

Вахтерка не змогла мене вгомонити, тому за п'ятнадцять хвилин привели Петра. Він вийшов у такій смішнючій піжамі, що в мене аж сльози на очі виступили – ось воно дівоче щастя.

– Постав у вазу! І налий воду! – встромила гордо йому в руки і побрела геть.

– У мене немає вази… А води скільки? – лише й встиг сказати, як брава вахтерка зачинила двері.

Я поїхала додому на таксі. На останні гроші.

… Коли запропонувала зустрічатися – не відмовився, коли жити разом – теж. Підказувало мені щось, що самій доведеться тягнути все, але кохання – велика річ…

А Петро у мене мрійник. Романтик і мрійник. Постійно хоче взяти мене заміж. Мріє про велике гучне весілля, щоб я така у білому платті покрасувалася перед усіма його родичами і друзями, а він у костюмі.

Отак буває приходжу з роботи ввечері втомлена, несу в руках босоніжки – набійка вилетіла – а мій Петро вибігає з кухні у фартушку і замість «привіт» починає:

– А давай живу музику, в етностилі? Українську таку!!! Як тобі?! – і тішиться, мов дитина. Бачу вже: пироги пече – весь у тісті.

– З чим пироги?

– З вишнями!

– А чому на фартуху нема?

– Я ще не клав…

– То хто ж кладе вишні після того, як тісто спечеться! – гримаю, і Петро забігає в кухню, бо починає смердіти горілим. А я йду в кімнату. Маю кілька хвилин віддихатись перед тривалою дискусією про живу музику.

А в усьому винна його мама. Ця чудова жінка переконала свого любого синочка, що треба терміново одружуватися, бо це я з ним панькаюся, доки мені двадцять сім, а йому двадцять чотири, а як йому стане двадцять сім, я собі молодшого знайду. Переживає мій малий з цього приводу… Але яке в біса весілля!!! Як пояснити його матусі – чудовій жінці – що ми не маємо свого житла, що якщо я зв’яжу себе з ним зараз, з його мізерною зарплатою, мені ніхто не дасть кредит на квартиру, а я до цього так довго ішла… Я не готова до сім’ї, до народження дітей… Я ще багато до чого не готова!.. З Петром.

– У мене таке враження, що ти всю свою зарплату витрачаєш на оранжерею! – закипаю. Весь балкон захарастив. Хазяїн терпить, бо я п’ятий рік у нього живу, але сусіди знизу скаржаться, заливає мій Петро їх мінеральними добривами. – От виставлю тебе за двері з ними і куди підеш?!

Петро відразу стає слухняний і лиш кліпає оченятами. Бачить, що злюся, і таки говорить:

– В бібліотеку. Якщо виженеш…

Та куди ж я його вижену?!! Але як тільки його взяли в бібліографічний відділ наукової бібліотеки?! З його то юридичною освітою. Червоним дипломом. Носить папери на підписи в міністерство та по воду бігає у бювет… Чим його ще можна зайняти? Здається, нічим. Роботу з меншою зарплатою годі було знайти.

Я за кілька років спільного життя намозоленим шляхом добралася до посади головного бухгалтера в будівельній фірмі, і тепер мала не лише велику зарплату і купу роботи вдома в позаробочий час, але й безсоння і слабку нервову систему.

– Може, кидай ти цю роботу! – каже Петро в момент пристрасті, – Я тебе любитиму і простим бухгалтером….

Простим бібліографом ти мене любитимеш! Це тобі – не мені – живої музики на моїх похоронах бракує…

Останнім часом так усе пішло на краще: мені зарплату підвищили за працелюбність і стресостійкість, директор дозволив взяти квартиру в новобудові – щойно в експлуатацію здали – під нульові відсотки (нечувана щедрість!) взамін на трудовий контракт на десять років. Такого працівника як я їм годі знайти…. Думала, прийду додому, обговорю зі своїм малим… А він ножа у пазусі носить! Заміж мене взяти надумав!.. І куди ж тут уже відвертишся…

Три тижні, собака, відмовляв мені в близькості… То голова у нього боліла, то перемерз, коли в черзі за водою в бювет стояв, то «Тобі треба виспатися, щоб важливі рішення приймати!..» говорив… Думала, турбується… Аж дивлюся, а останні три ночі крутиться мій Петрусь, місця собі не знаходить, все тихенько вислизає з ліжка і кудись зникає. Мені що – встаю і прокрадаюся за ним. А він забився в туалет і… блює. Нудить його, бачте! Витираю сльози і йду в його бісову оранжерею. В етностилі кажеш, живу музику? Треба вже, мабуть, змиритися, що настав час, коли таки візьме мене заміж. Відступати уже нікуди! Знаю я, що провіщає цей його клятий токсикоз!!!

 

Write a comment

Comments: 7
  • #1

    rytuał miłosny (Monday, 10 April 2017 18:38)

    rytuał miłosny

  • #2

    rytuał miłosny (Monday, 10 April 2017 23:49)

    rytuał miłosny

  • #3

    Malegra FXT Plus (Thursday, 13 July 2017 16:50)

    Viagra 200mg

  • #4

    Silvitra (Friday, 14 July 2017 20:11)

    Viagra Extra Dosage

  • #5

    levitra (Saturday, 12 August 2017 23:32)

    купить виагру

  • #6

    levitra (Saturday, 12 August 2017 23:58)

    anal double penetration

  • #7

    anal sex (Thursday, 04 January 2018 14:37)

    cum

Контакт

Телефон: +380962909660

 +380995240821

udvm@rambler.ru

vasilakupala@meta.ua

 

 

http://perlinastepu.io.ua
http://perlinastepu.io.ua